Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися...

Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що

Допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного

Тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона

По добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді

Плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...

— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть,

Те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б

Ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... та плакала нерозважними, дрібними сльозами...

А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й

Гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в

Хаті — нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній

Хлібець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає.

Давай гроші!» та й усе.

Гроші», — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько

Жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило.

Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... не

Знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б

гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося... і вона моя! А то...»

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене

поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло,

Росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепелкою з-за високого

Жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як

Уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається

До його своїми повними рожевими устами, — як вона гладить його веселими

Чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер? Серед Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... пустки

Неметеної, в смітті, в багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний, як

волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила,

Вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона

Пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з

Побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже

Холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, й голодно!.. Згага

Хмелю запекла йому серце...

О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. — Він зо зла

Вп'явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили

Очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... й

Землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми

Червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на


documentaatlddp.html
documentaatlknx.html
documentaatlryf.html
documentaatlzin.html
documentaatmgsv.html
Документ Надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися...